Урок № 1
Тема: Валер’ян Підмогильний (Лорд Лістер).
Життєвий і творчий шлях письменника
Мета: ознайомити учнів з основними подіями творчої біографії Валер’яна Підмогильного – активного творця української літератури ХХ століття; поглибити знання про екзистенціалізм, маргінальність, психологізм, іронію; розвивати аналітичні здібності, здійснювати вибіркову роботу, формувати уміння грамотно і послідовно вибудовувати власні висловлювання; виховувати любов до постатей української літератури.
Тип уроку: урок вивчення життєвого і творчого шляху письменника,
урок-діалог
Обладнання: портрет, бібліотечка творів письменника, вислів про нього, мультимедійна презентація, словничок
Міжпредметні зв’язки: світова література (А. Франс, Г. Флобер, Гі де Мопассан, Д. Дідро, О. де Бальзак), філософія Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, С. Кєркегора.
Теорія літератури: екзистенціалізм, маргінальність, психологізм, іронія.
В. Підмогильний – один з найінтелігентніших і найтонших українських письменників… він глибший Мопассана, але залюбки вживає Мопассанівський імпресіоністичний мазок і не цурається спокійної розважливості фрази Анатоля Франса чи Дені Дідро.
Валерій Шевчук
Перебіг уроку
І. Організаційний момент
ІІ. Мотивація навчальної діяльності
Оголошення теми, мети уроку.
Завдання | Очікувані результати |
1. Ознайомитися з біографією письменника | 1. Знатимуть найосновніші віхи біографії митця |
2. Творчий доробок письменника | 2. Називають основні твори, їхні жанри і види |
3. Відгуки про творчість В. Підмогильного | 3. На основі відгуків про творчість будують власні судження про митця і його твори |
4. Отримати ти більш широке поняття про екзистенціалізм, психологізм, маргінальність, іронію | 4. Оперувати цими поняттями на уроці і під час аналізу літературного твору на наступних уроках |
5. Звернути увагу на вплив світової літератури та філософії на творчість В. Підмогильного | 5. Усвідомити вплив світової літератури та філософії на творчість В. Підмогильного |
ІІІ. Актуалізація опорних знань учнів
1. Робота з епіграфом.
2. Словничок:
Екзистенціалізм – [лат. existential – існування]. Ірраціональний напрям у філософії та літературі, предметом вивчення якого є існування людини (перев. у ситуаціях боротьби, страждання, смерті) у протиставленні її суспільству.
Філософи-екзистенціалісти: С. К’єркегор («предтеча»), М. Хайдеггер, К. Яспес, А. Камю, Ж.-П. Сартр. Двоє останніх були ще й письменниками, ілюструючи теорію власними творами.
Маргінальність – характеристика образу чи героя, що перебуває «на межі» між двома станами. Герой-маргінал, зазвичай, виходець з вищого класу, що намагається завоювати вищи сфери суспільства, піднятися по драбині успіху. Традиція таких героїв йде від О. де Бальзака. В українській літературі типовим маргінальним героєм є Степан Радченко з роману Підмогильного «Місто» – вже не селянин, але ще не інтелігент, що хоче «підкорити» місто, стати відомим письменником.
Психологізм – заглибленість у творі в душу персонажів, їх психологію. В психологічному творі увага автора переноситься із зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологічний), він відслідковує всі порухи душі своїх героїв, намагається розкрити їх роздуми і мотивацію вчинків, показати нелегкий шлях внутрішніх колізій. В українській літературі психологізм притаманний творчості М. Хвильового, В. Підмогильного, драматургії Л. Костенко.
Іронія – [грец. eironeia – удавання, прихований глум] – засіб художньої виразності, прихована насмішка, коли за зовні позитивним висловлюванням ховається висміювання. Найчастіше використовується в сатирі. В українській літературі іронію використовували Т. Шевченко, І. Франко, М. Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, Є. Дудар, Ю. Андрухович, О. Іранець.
IV. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу (Опереджувальні завдання)
1. Вступне слово вчителя
Талановитому українському письменникові й перекладачеві з французької Валер’яну Підмогильному випала та ж доля, що й десяткам, сотням письменників його генерації. Арешт у віці 33 років, через декілька днів після вбивства Кірова, сфабрикований процес, Соловки й загибель в 1937-му.
Майже шістдесят років довелося читачеві в Україні чекати повернення творів Валер’яна Петровича. Тільки 1989 року в Києві вийшли, нарешті, його твори. А потім вийшла збірка і в Дніпропетровську – місті, де відбувся літературний дебют письменника.
А тепер заслухаємо повідомлення учнів про життєвий і творчий шлях Валер’яна Підмогильного у лекційно-діалогічній формі.
Повідомлення І
Народився Валер’ян Петрович Підмогильний 2 лютого 1901 року в с. Чаплі на Дніпропетровщині в селянській родині. Хлопчик рано залишився без батька. Матір’ю Валер’яна була неосвічена селянка. Після церковнопарафіяльної школи він зміг закінчити лише реальне училище.
Того ж року вступив на математичний факультет Катеринославського університету, згодом перейшов до правничого факультету. Він особливо захоплювався історією. І це захоплення пояснював знайомством з Д. Яворницьким. В. Підмогильний любив розмовляти з ним, бував у музеї, допомагав ученому.
Багато часу приділяв самоосвіті, вивчав іноземні мови, друзі називали його «університетом на дому». Уже в 17 років Підмогильний заявив себе цілком зрілим письменником. У 1919 році в катеринославському журналі «Січ» у № 1, 2 з’являються оповідання «Гайдамака», «Старець», «Баня». А в 1920 р. виходить перша збірка його оповідань «Твори, том І». «Ота тоненька книжечка, – пише В. Шевчук, – у сірій обкладинці й друкована на поганому папері може по праву вважатися однією з найцікавіших книжок… Тут наявна свіжість письма, небуденність ситуацій, а слово дихає енергією і своєрідним «ароматом» – дебют, кажемо, був багатообіцяючий».
Через матеріальну скруту юнак мусив кинути науку й шукати вчительського хліба спершу в Катеринославі й Павлограді, а потім у Ворзелі під Києвом.
Повідомлення ІІ
Як напише пізніше Тамара Мороз-Стрілець, дружина письменника Григорія Косинки, репресованого у 1934 р., Валер’ян Підмогильний «не раз жалкував, що залишив цю професію. Він із запалом розповідав про свою роботу, згадував учнів…»
Там, у Ворзелі, він зустріне й свою долю: донька місцевого священика Катерина Червінька стане його дружиною і другом – упродовж тринадцяти років, які їм відпущено бути разом, і тоді, коли чорна біда впаде на сім’ю, – летітимуть її тужні листі-сповіді до соловецьких мурів…
Через два роки В. Підмогильний поновлюється в університеті, але й тоді здобути вищу освіту йому не вдалося – мабуть, з тих самих причин.
У Києві письменник працює в книжковій палаті, учителює, згодом він – співробітник видавництва «Книгоспілка», далі переходить на літературну роботу. Недарма проблема хліба є темою цілої низки творів В. Підмогильного, бо автор на собі зазнав матеріальні труднощі, через які не зміг здобути освіту. Саме атак – «Проблема хліба» – автор назве й свою найкращу збірку оповідань.
Повідомлення ІІІ
Уже перша книжка письменника «Твори, том І», що вийшла Катеринославі у 1920 р., викликала зацікавлення, примусила заговорити про себе: актуальна й на сьогодні рецензія «Поет чарів ночі» С. Єфремова (учителя В. Підмогильного), яка дає ключ до розуміння мінорного сприйняття життя молодим автором: В. Підмогильний бачить дійсність такою, якою вона є насправді, він не хоче її прикрашати, але разом з тим і не стає байдужим спостерігачем, а вбирає все у свою душу.
С. Єфремов (він виступив під псевдонімом В. Юноша) звертає увагу на оригінальність молодого письменника – вона бачиться йому в тому, що Підмогильний обрав нетипову позицію – бути «на варті страждання», а не радості людської.
Ця особливість нового таланту, поверненого до людини та її болю, трагедій та внутрішніх борсань, – те, що С. Єфремов назвав «чари ночі», – вабила до себе й інших дослідників та читачів. «Чому, скажімо, – роздумує Р. Мовчан, – теж селянин, учень реального училища Юрій Яновський, ровесник Валер’яна Підмогильного, зустрів жовтневу революцію «широко відкритими», захопленими очима… І чому юного Валер’яна в пору революційних бур цікавить душа людини одинокої, малої, безпорадної, яка в собі, а не в розтривоженому, переплутаному світі шукає розгадок на вічні, «важкі питання» буття?».
Повідомлення ІV
Ім’я в. Підмогильного згодом з’являється на сторінках збірників «Вир революції», «Жовтень» (1921), а через рік виходить у Харкові його повість «Остап Шаптала» в журналі «Шляхи мистецтва», яку через рік харківське видавництво «Всеукрлітком» випустить окремою книжкою. У 1923 р. на сторінках журналу «Нова громада» з’являється оповідання «Син» – один із найбільш вражаючих в українській літературі творів про голод. Йому судилася особлива популярність: ще за життя письменника оповідання перевидавалось кілька разів. У 1923 р. В Підмогильний видав його окремою книжкою, яка має лише сорок сторінок, чому, звичайно, причиною аж ніяк не творчий застій. Навпаки: він працює багато й плідно. Але, як згодом зізнається він сам, «умови для друку вдома склалися для мене не сприятливо», «офіційні літературні кола виявили до мене надто неприхильне відношення, щоб я міг гадати про видання чогось з своїх творів за їх допомогою». Того-таки 1923 р. він береться разом з іншим українським письменником Гео Шкурупієм за переклад статті Льва Троїцького «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» для газети «Більшовик».
Друга збірка оповідань «Військовий літун (1924)» В. Підмогильного з’являється в Києві. Пізніше ця збірочка буде доповнена новими творами й вийде під назвою «Проблема хліба». У 1926 р. окремим виданням побачив світ твір «Третя революція». Цією повістю, як слушно відзначає В. Мельник, письменник «художньо заповнює ту сторінку національної історії, до якої не вельми охоче зверталися в ту пору… не кажучи про наступні часи. Бо то складні стосунки українського села з містом внаслідок недалекоглядної політики наших перших урядів у аграрному питанні». Мова йде про трагедію селянства, зумовлену пришвидшеним переведенням до колективного господарювання на землі, коли на переважній більшості поміщицьких земель утворювалися комуни й радгоспи. Селяни, які жили мрією про землю, похитнулися в довірі до нової влади, виступили проти неї. Це явище учасники самих подій назвали «третьою революцією». Свого часу повість В. Підмогильного було сприйнято як апологетику махновщини, автора звинуватили у «фатальній ізольованості від сучасності», «реакційному протиставленні села й міста», і це гірке звинувачення помандрувало з книжки в книжку.
На селянську тематику на той час писали, окрім В Підмогильного, Г. Косинка, Б. Антонечко-Давидович, І. Сенченко, М. Івченко. Усі вони кожен по-своєму зображали трагедію народу, відірваного від землі, трагедію загострених взаємин міста й села. У повісті В. Підмогильного місто стає знаковим місцем, у якому сходяться всі кривди: з нього йдуть усі накази, саме туди, у місто, «де жили дідичі», возилися податки, там лунала чужа мова і там «зникав викоханий у степах хліб». Письменника мучить проблема «село – місто», але розв’язання її, як уважає він, можливе, і саме устами своїх героїв він проголошує мудрий вихід, до якого за сприятливих обставин мають дорости взаємини села і міста: «Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не протиставити!».
Повідомлення V
Благодатним для В. Підмогильного було спілкування з друзями по перу – членами літературної організації «Ланка», яка пізніше стала називатися «Марсом» (Майстерня революційного слова), до якої входили такі талановиті письменники, як Є. Плужник, Г. Косинка, Б. Антонечко-Давидович, Т. Осьмачка, М. Галіч. «1925 року в Києві, – пише сам В. Підмогильний, – я був членом літ організації «Ланка», а в 1926 році – в організації «Марс». Від того часу я ні в яких літературних організаціях не перебував…».
20-ті роки ХХ ст.. в українській культурі справедливо називають «червоним Ренесансом». То був час піднесення й відродження. Попри нестатки й злигодні, розруху й «проблему хліба» (є в Підмогильного таке оповідання), література, мистецтво забуяли пишним цвітом. Переповненими були зали театрів, виставки й вернісажі, літературні вечори, на яких відбувалися плідні дискусії та суперечки. Впроваджувалися нові ідеї, пошуки й відкриття імен, серед яких такі, як режисер Лесь Курбас, художник Михайло Бойчук, поет Євген Плужник! Виникли десятки мистецьких угруповань.
Не міг залишатися осторонь і Валер’ян Підмогильний, який був у той час на редакційно-видавничій роботі у видавництвах «Рух», ДВУ (Державне видавництво України), «Книгоспілка», у журналі «Життя й Революція», повсякдень обертався у середовищі літературному. Але до згаданої літературної групи «Ланка» одразу було приколото ярлик «попутництва», і це чорне тавро існувало ще до недавнього часу. Навіть у «перебудованому» «Українському Радянському енциклопедичному словнику» (1987) уміщено недвозначну оцінку-присуд: «Творчість окремих членів «Ланки» була позначена впливом буржуазно-націоналістичної ідеології». Які ж завдання насправді ставила за мету ця літературна група? «Стремлю чи до утворення кращих зразків пролетарської літератури, – читаємо в журналі «Життя й Революція», – Майстерня революційного слова в основу своєї мистецької праці покладає засади комуністичної партії, надаючи своїм членам права користатися різними літературно-художніми засобами. МАРС ставить своїм завданням боротьбу з графоманством і зарозумілістю в літературі. Як згадує юрій Смолич, «був Підмогильний якраз найдіяльніший організатор згаданої «Ланки» (пізніше МАРСу)…».
Повідомлення VІ
Діяльним й енергійним письменник залишається і в літературній творчості. Його оповідання друкують журнали «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція». Одна за одною виходять і книжки: «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927), «Місто (1928, 1929)». 1930 р. журнал «Життя й Революція» публікує другий його роман – «Невеличка драма». Окремого видання цей твір уже не дочекався. За деякими відомостями, 1928 р. Валер’ян Підмогильний їде за кордон – до Парижа, Берліна й Праги; якихось подорожніх нарисів ця мандрівка не залишила.
1928 рік кидав лиховісну тінь на подальше життя в Україні. Над українською землею вже нависли «совині крила» ката Кагановича. Процес українізації, що розпочався на початку 20-х років, згортається. Звинувачено в націоналістичних гріхах письменника Миколу Хвильового. Літературно-мистецькі групи само розпускаються. Фабрикується справа СВУ – неіснуючої спілки України. Мине небагато часу, і на лаві підсудних опиняться відомі діячі української науки, літератури, мистецтва. Поки що – старшої, дореволюційної генерації!.. А потім – і нової. Бо збираються вже хмари й над письменника жовтневого призову. В. Підмогильний відчує це на собі одним із перших.
Повідомлення VІІ
У час літературних доносів, розгнузданої сполітизованої критики, яку пізніше назвуть вульгарно-соціологічною, твори В. Підмогильного здебільшого громилися й паплюжилися. Ось що написав, приміром, у газеті «Більшовик» невідомий автор, який приховав своє прізвище за криптонімом «Д.Б.»: «Зніжений автор (Підмогильний В.) органічно не може пропустити через себе високий вольтаж пролетарської активності. Звідси бере почато той факт, що в його оповідання обминається сучасність, або занадто «стилізується», хоч і вводиться виключно в рамках побутовщини… Творчість Підмогильного виступає як рішучо консервативний, дезорганізуючий чинник.. вона не що інше, як чергова провокація пролетарського читача і вода на млин різним дезертирам сучасності».
На жаль, таких оцінок не бракувало. Ґрунт для повальних репресій 30-х років закладали ще в роках 20-х. Ті оцінки-вироки, зрештою, зробили своє: арешт – суд - вирок – Соловки – новий вирок – розстріл… Дорога на Голгофу.
1930 р. В Підмогильного викидають з редакції журналу «Життя й Революція». З журналів і видавництв викидають його твори. На початку 30-х років почалися репресії проти української інтелігенції. Заарештували Леся Курбаса, Григорія Косинку, Миколу Зерова, Дмитра Фальківського та ін., передчуваючи наближення біди, застрелився Микола Хвильовий.
1923 р. письменник з родиною (дружиною й чотирирічним сином Романом) перебирається з Києва до Харкова. Мовби передчуваючи, що час уже пішов не на роки – на дні, працює, працює… Переважно над перекладами. Щоправда, 27 червня 1933 р. «Літературна газета» (нинішня «Літературна Україна») друкує його оповідання «З життя Будинку». Чи був у тому якийсь намір, чи не догледіло «всевидящеє око», але то була остання зустріч із читачем за життя. Бо «Повість без назви», яку В. Підмогильний так і не встиг закінчити, журнал «Вітчизна» надрукує більш, ніж через півстоліття.
Переїзд до Харкова не порятував: од сталінського свавілля сховку не було.
Повідомлення VІІІ
Невдовзі після вбивства Кірова 8 грудня 1934 р. В. Підмогильного заарештовують як учасника терористичної організації. Таких організацій було «викрито» десятки в різних кутках країни, і серед «терористів» опинилися і Є. Плужник, і М. Куліш, і Г. Епік, і В. Поліщук, і Г. Майфет, і М. Зеров, і багато інших.
8 грудня 1934 р. в Заньківському будинку творчості В. Підмогильному було пред’явлено ордер № 845 по Харківському обласному управлінню НКВС на дозвіл «здійснити обшук та арешт гр-на Підмогильного Валер’яна Петровича…» Отже, від того дня не стало відомого прозаїка, перекладача, редактора видавництва, чоловіка й батька шестирічного сина. Віднині письменник іменувався однослівно – «звинувачений», а утримуватися мав «під вартою в спецкорпусі № 1».
Допити змінюють один одного, але впертість В. Підмогильного і його невизнання своєї провини приводить до необхідності продовження допитів іще на 10 діб, а потім – іще на 10. В архівах зберігаються протоколи всіх допитів та відповіді на них письменника, серед яких цікавими є такі:
11 грудня. Запитання: «З ким Ви з Ваших друзів і товаришів вели розмови шовіністичного й антирадянського характеру?»
Відповідь: «Бесід антирадянського і шовіністичного характеру я не вів ні з ким».
Запитання: «Наприкінці 1932 і на початку 1933 року, після розгрому української контрреволюції, з ким Ви вели бесіди на цю тему і кого називали винуватцем того розгрому?»
Відповідь: «На цю тему я вів розмови з Поліщуком, Смоличем, Вражливим, Тенетою. Обговорював я з ними тему у такій площині: я й мої співрозмовники були приголомшені самогубством Хвильового, Скрипника, арештами членів партії, які займали керівні пости в українському культурному радянському процесі. Спочатку я не міг собі навіть уявити глибини цього процесу (арешти й самогубства)», не міг його зрозуміти, адже особи, представники розгромленого націоналізму, належали до Компартії… Останню частину запитання, щодо «винуватців того розгрому, я вважаю сформульованою вразливо, адже розгром націоналістів влаштувала партія».
Запитання: «Ви звинувачуєтеся як учасник контрреволюційної організації, що ставила собі за мету терор проти вождів партії. Визнаєте себе винним у цьому?»
Відповідь: «Ні, винним себе у цьому не визнаю».
З офіціальної заяви слідчому: «…Ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу…».
25 грудня 1934 року В. Підмогильний пише додатково до усних пояснень на допиті розгорнуту характеристику суспільно-культурного стану в Україні після розгрому «хвильовізму» та «скрипниківщини». Указує, що саме це й стало причиною загострення так званого націоналізму – тобто елементарного уболівання інтелігенції за здоровий розвиток нації. Серед факторів, які сприяли ситуації, на думку письменника, були основними: спад українізації в побутових умовах і навіть у тих закладах, що мусили б професійно займатися української культурою (видавництва, редакції часописів), загально-ідеологічна упереджен7ість до українських творів, а найголовніше – розгортаючи все активнішу боротьбу з українським націоналізмом, преса не звертає уваги на російський великодержавний шовінізм, роблячи вигляд, що його не існує… Це все в підсумку й привело до пригасання українського культурного процесу навіть у столичному Харкові.
Але на втретє продовженій десятиденці слідства В. Підмогильний починає втрачати сили. Тим більше, що допити веде вже не лише слідчий Бліок.
Підключаються і вищи начальники секретно-політичного відділу, військовий прокурор. У протоколі від 11 січня він, відчувається, був доведений до стану говорити все, що від нього вимагали. «Останнім часом я належав до групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії. З цими письменниками я вів контрреволюційні й терористичні розмови…». Щоправда, ця «страшна» група, як виявилося, складалася з нього самого та двох найближчих друзів: В. Вражливого й В. Поліщука, які теж з грудня 1934 року сиділи десь у камерах поруч із ним.
В. Підмогильний, як і раніше, пояснював лише свою позицію, тримався до останку принциповості, хоча мусив те все підводити під настирливо-енкаведистську тезу тероризму: «Терористичні настрої у мене виникли 1932 року у зв’язку з загостренням становища на селі. Я вважав, що політика колективізації привела українське село до голоду». І, очевидно, розуміючи невідворотність своєї долі, кидав слідчим «козирну карту», на яку вини чекали понад місяць упертих домагань: «Терористичні настрої мої пов’язувалися конкретно з Постишевим, і я можу сформулювати їх у такій формі: «Добре було б, коли б Постишева у нашому оточенні називали душителем українського народу, мої терористичні висловлювання для кожного пов’язувалися саме з Постишевим».
Повідомлення ІХ
Та В. Підмогильний глибоко помилявся, сподіваючись своєю жертовною відвертістю привернути увагу органів державної безпеки до кричущої несправедливості в розвитку національної культури. Енкаведисти мали своє, чітко визначене завдання – сформувати нову велику групу контрреволюціонерів і доповісти Москві – що вони виконували з запопадливою старанністю. Цього разу була вказівка догромити залишки української партії боротьбистів, які на початку 20-х років свідомо увійшли до складу КП(б)У, а тепер виявилися там небажаним елементом, бо прагнули ще хоч якось утримати здобутки перших пореволюційних років. Проте «чистих» боротьбистів лишилося надто обмаль, для гучного політичного процесу не вистачало. Тоді сюди й були приточені всілякі попутники в літературі, з якими пролетарській диктатурі набридло панькатися… Останнє слово мав сказати трибунал Українського військового округу. «Однак справі надавалося такого значення, що судити «українських націоналістів» прибула з Москви виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на чолі з самим її головою армвійськюристом 1-го рангу В. Ульріхом, який тоді вже прогримів на всю країну проведенням «Шахтинської справи», «Української військової організації» (УВО) та інших, не менш гучних репресивних процесів. Пізно ввечері в приміщенні того ж Республіканського НКВС розпочалося(у закритому судовому засіданні, без участі будь-якого захисту й свідків) слухання справи № 0024. На ранок 28 березня іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік було оголошено вирок підсудним. Проте смертний вирок, який було винесено В. Підмогильному за участь у неіснуючій групі терористів-контрреволюціонерів, замінили в останню хвилину десятилітнім ув’язненням на Соловках. Чи розумів він, письменник-психолог, письменник-інтелігент, що чинилося в країні? Безперечно. Не просто розумів. «…Класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати», – говорить один із персонажів оповідання «З життя Будинку». Саме цих слів досить було, щоб піти в небуття. А тут іще й «попутницькі» гріхи. Утім, найбільший гріх був талант. Забирали, передусім, людей найобдарованіших. В. Підмогильний потрапляє на Голгофу ХХ століття – Соловки, але й там продовжує плідно працювати, у чому нас переконують листи письменника до дружини, матері та сестри. У листах є згадка про твори, над якими В. Підмогильний працював у тюрмі («Наташа і Маша», «Осінь 1929»), які так і не побачив читач. Письменник мав задум створити ще вісім оповідань, але написав тільки одне. Як довідуємося з листів, на перших порах умови в соловецьких концентраційних таборах дозволяли навіть писати.
Повідомлення Х
В. Підмогильний ще сподівається, що все складеться інакше. «Пізніше я буду просити про зміну умов відбуття покарання (я дуже хочу працювати)…» – повідомляв у листі до дружини 6 липня 1935 року. І згодом: «Що мені треба? Надішли паперу, копірки, кілька хороших чорнильних олівців…».
Народжуються задуми. З’являються перші твори, написані там. З’являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними – ніким і ніколи.
Сталінська куля таки наздогнала В. Підмогильного. Його останній лист із Соловків датовано 2 червня 1937 року. Відтоді сліди загубилися. Донедавна вважали (така була офіційна версія), що Валер’ян Підмогильний помер 1941 року. Насправді це трапилось на чотири роки раніше. У той час політичні справи переглядали сумнозвісні сталінські «трійки». Не оминули і його справи. Зовсім недавно вдалось з’ясувати, що справжня дата смерті письменника – не 19 грудня 1941 року, як то було офіційно повідомлено в рік реабілітації В. Підмогильного (1956), а 3 листопада 1937 року.
V. Підсумки.
1. Асоціативний диктант
02.02.10901 (народження В. Підмогильного), 1920 р. (перша книжка «Твори, том І»), 20-ті роки ХХ ст. («червоний Ренесанс» української літератури), 8 грудня 1934 р. (арешт Підмогильного), маргінальність («межа» між двома станами), 19 грудня 1941 р. (помилкова дата смерті), 1956 (рік реабілітації, коли дізналися про справжню дату смерті), 3 листопада 1937 р. (дата розстрілу митця), Голгофа ХХ століття (Соловки).
2. Загальні висновки
У невеликій автобіографічній замітці Валер’ян Підмогильний так підсумував свій шлях: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і рад остями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути лише той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пережите, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу…». Така оцінка свого життєвого шляху засновується на особливостях характеру й особливостях світобачення митця.
Твори Підмогильного залишили помітний слід у літературному житті ХХ століття та й у політичному. Він був з тої відчайдушної генерації “перших хоробрих”, які у 20-х роках сміливо й талановито закладали пiдмурiвок української національної культури i повертаються сьогодні до нас поколінням Розстріляного Відродження.
Твори його і тепер зворушують, зацікавлюють, спонукають до роздумів про життя, допомагаючи людині пізнати саму себе.
VI. Домашнє завдання. Знати зміст роману «Місто».
Опереджувальне завдання (для окремих учнів): довести на конкретних прикладах, що у творі наявні елементи психологізму та іронії.
Додатки до уроку
Пояснення:
2. Пам'ятник Володимирові. – Монумент встановлений на нижній терасі Володимирської гірки. Бронзова постать князя (висота 4,5 м) в мантії з хрестом і великокнязівською шапкою в руках височить на 16-метровому постаменті.
4. Кий – за переказом «Повісті минулих літ», один із трьох легендарних братів (Кий, Хорив і Щек), на честь якого було засновано місто і названо Києвом.
7. Поділ – район Києва. Розташований на правобережній низовині між гирлом річки Почайни та схилами Старокиївської, Замкової гори та Хоревиці й Щекавиці.
9. Нижній Вал – вулиця Києва, що простягається вздовж колишнього річища Глибочиці, яка розділяла Поділ на південну і північну частини. Назва пов'язана із земельними укріпленнями в XVIII ст. на Подолі.
10. КУБУЧ – скорочення російськомовної назви «Комитет улучшения быта учащихся», тобто комітет допомоги студентам.
11. Август Гай Октавіан (Gaius Octavius, Caesar Augustus; 63 р. до н. е. – 14 р. н. е.) – римський імператор. Його іменем названо восьмий місяць року.
12. Сенека, Луцій Анней (Lucius Annaeus Seneca; бл. 4 р. до н. е. – 65 р. н. е.) – римський політичний діяч, філософ, письменник.
15. «Літературно-науковий вісник» – загальноукраїнський щомісячний журнал, заснований 1898 р. Науковим товариством ім. Шевченка. З невеликими перервами виходив понад сорок років.
16. «Хмари» Нечуя-Левицького – роман (1874) українського письменника Івана Нечуя-Левицького (1838 – 1918).
17. Фонвізін, Денис Іванович (1744 – 1792) – російський письменник.
18. Аскольдова могила – частина природно-архітектурного парку Києва на правому березі Дніпра.
19. Царський сад – парк в Києві. Закладений 1743 р. Найбільша окраса парку – Маріїнський (Царський) палац (1750).
19. Царський сад – парк в Києві. Закладений 1743 р. Найбільша окраса парку – Маріїнський (Царський) палац (1750).
20. Софія – Софійський собор у Києві, пам'ятка історії, архітектури й монументального живопису першої половини XI ст. Споруджено за Ярослава Мудрого в період культурного розквіту Київської Русі, на честь перемоги над печенігами (1036).
21. Володимирський собор – збудований у 1862 – 1882 рр. у Києві.
22. Золоті ворота – видатна пам'ятка архітектури Київської Русі.
23. Житній базар – відомий від часів Київської Русі базар на Подолі у Києві. У 1980 р. на місці Житнього базару збудовано Подільський критий ринок.
24. Євбаз – єврейський базар у Києві у 20-40-х роках. Знаходився на місці нинішньої площі Перемоги.
25. Бессарабка – площа, розташована в Києві між Хрещатиком і вулицями Басейною та Червоноармійською. 1912 р. на площі споруджено критий ринок.
25. Бессарабка – площа, розташована в Києві між Хрещатиком і вулицями Басейною та Червоноармійською. 1912 р. на площі споруджено критий ринок.
26. Берестейське шосе – Брест-Литовський проспект {нині проспект Перемоги).Простягається від бульвару Т. Шевченка до Великої окружної дороги.
27. Деміївка – історична місцевість у Московському районі Києва.
28. Голосіївський ліс — Місцевість у Московському районі Києва.
29. Ботанічний сад (нині ім. академіка О. Фоміна) — науково-дослідна установа. Розміщена за головним корпусом Київського університету.
30. Історичний музей — утворений на базі Міського музею старовини і мистецтва (заснований 1899 р.). Розташований на Старокиївській горі.
31. Ханенко, Богдан Іванович (1858 — 1917) — український колекціонер-меценат і археолог. На базі його колекцій творів мистецтва було засновано «Музей мистецтв Всеукраїнської Академії наук» (нині Київський музей західного та східного мистецтва).
32. Іскра, Кочубей — полтавський полковник Іван Іскра та генеральний суддя Василь Кочубей викрили сепаратистську політику гетьмана Івана Мазепи і донесли на нього Петру І. Але цар видав їх Мазепі, який наказав стратити обох у липні 1708 р. Пізніше в. Києві було споруджено їм пам'ятник, що стояв на постаменті, де тепер монумент на честь січневого повстання 1918 р. на «Арсеналі».
33. Богдан – Богдан Хмельницький (1595 – 1657), гетьман України, керівник визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. Пам'ятник Б. Хмельницькому встановлено у Києві 1888 р. на колишній Софійській площі, (нині площа Б. Хмельницького).
33. Богдан – Богдан Хмельницький (1595 – 1657), гетьман України, керівник визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. Пам'ятник Б. Хмельницькому встановлено у Києві 1888 р. на колишній Софійській площі, (нині площа Б. Хмельницького).
34. Академія. — Йдеться про Києво-Могилянську академію, перший і тривалий час єдиний вищий навчальний заклад України і всієї Східної Європи в XVII — першій половині XVIII ст. Приміщення Академії збереглося на Подолі як архітектурна пам'ятка. Сьогодні — Університет Києво-Могилянська Академія.
35. ВУАН — Всеукраїнська академія наук.
36. Вищого світу, еліти (франц).
37. Дон Кіхот, Санчо Панса — герої роману «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» іспанського письменника Сервантеса (1547 — 1616).
38. Загоскін, Михайло Миколайович (1789 — 1852) — російський письменник, автор історичних романів.
39. Бенуа. – Олександр Миколайович Бенуа (1870 – 1960), російський художник, історик мистецтва.
39. Бенуа. – Олександр Миколайович Бенуа (1870 – 1960), російський художник, історик мистецтва.
40. Олесь, Олександр (справжнє прізвище – Кандиба, Олександр Іванович; 1878-1944) – український поет. Перша його збірка, «З журбою радість обнялась», 1907. Від 1924 р. жив у Празі.
41. «Червоний шлях» – перший на Радянській Україні громадсько-політичний і літературно-науковий місячник. Виходив у 1923 – 1936 рр. у Харкові.
42. … театр ім. Тараса Григоровича Шевченка … – йдеться про Державний академічний театр опери та балету УРСР, створений 1926 р. на базі Київської російської опери.
43. Грецький атомізм – вчення в античній філософії яке знайшло свій вияв у трактатах Левкіппа, Демокріта, Епікура та Лукреція.
45. Талмуд Олени Курило, – йдеться про один з підручників відомого в 20-х роках українського мовознавця Олени Курило (1890 – 1937), автора праць «Уваги до сучасної української літературної мови» (1923, 1925), «Початки мови» (1923), «Наше письмо. Український правопис. Підручник для перших років навчання» (1924) тощо.
46. Історія мови за Шахматовим та Кримським. – Алєксей Шахматов, Агатангел Кримський «Нариси з історії української мови. Хрестоматія» (1924).
47. Подружнє життя втрьох (франц.).
48. Епікур (Epicurus; 341 – 270 до н. е.) – давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник філософсько-етичного вчення епікуреїзму, за яким вищим благом життя є щастя людини.
52. Гутенберг [Ґутенберґ], Йоганн (Gutenberg, Johannes; 1400-1468) — німецький винахідник, поклав початок книгодрукуванню в Європі.
57. Вергілій, Марон Публій (Publius Vergilius Maro; 70-19 до н. е.) — давньоримський поет, автор «Енеїди»
60. … веселіє Русі єсть пити... Згідно із літописом, слова київського князя Володимира у відповідь на пропозицію волзьких болгар (986 р.) перейти до магометанської віри, що забороняла пити вино.
63. Золотоворітський сквер — зелені насадження і фонтан навколо залишків Золотих воріт, на розі вулиць Володимирської та Ярославового Валу.
67. Андріївський узвіз — вулиця в Києві, найкоротший шлях від Верхнього міста до Подолу. Назва відома з 40-х років XVIII ст.
68. «Сільва» — популярна оперета (1915 р.) угорського композитора Імре Кальмана (Imre [Emmerich] Kalman; 1882-1953).
68. «Сільва» — популярна оперета (1915 р.) угорського композитора Імре Кальмана (Imre [Emmerich] Kalman; 1882-1953).
70. Крез (Croesus; 595-546) — останній цар стародавньої Лідії (560-546 до н. е.). Ім'я Креза, якого вважали найбагатшою людиною свого часу, стало синонімом казкового багатства.
71. Рокфеллер — Джон Д. Рокефеллер (John D. Rockefeller; 1839-1937) американський індустріаліст. Основний прибуток — нафтові компанії.
75. Липки — історична місцевість у Печерському районі Києва між Хрещатиком і майданом Героїв Арсеналу. Наприкінці XIX с. стала аристократичним районом.
76. Чайльд-гарольдівськнй вигляд... — від імені героя поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда» (Childe Harold's Pilgrimage; 1812-1818) aнглійського поета, Джорджа Гордона Байрона (George Gordon Byron; 1788-1824).
78. Носівська станція — агрономічна станція в містечку Носівка на Чернігівщині, залізничній станції між Києвом і Ніжином.
Немає коментарів:
Дописати коментар